Дополнительная информация
З найвидатніших шістдедесятників, організатор розповсюдження самвидаву, один із лідерів національно-визвольного руху 60 — 90-х років.
Батько Г. був головою сільської „Просвіти“, керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською владою. У грудні 1944 Г. разом з матір’ю був депортований радянською владою до Сибіру. Вдалося втекти.
1949-55 навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953 був виключений за відмову вступити в комсомол, але завдячуючи ректорові академіку Є.Лазаренку відновлений. Контактував з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.
Працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961 на науковій роботі. Організував першу в СРСР експериментальну науково-практину лабораторію психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів і статей у галузі психології праці. Готував дисертацію.
У травні 1962 налагодив контакти з київськими шістдесятниками І.СВІТЛИЧНИМ, І.ДЗЮБОЮ, І.ДРАЧЕМ та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді „Пролісок“ (1963). Організував розповсюдження політичної літератури, яка видавалася за кордоном, та виготовлення самвидаву.
Заарештований 26.08.65 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди, ст. 62 ч. 1 КК УРСР. 18.04.66 засуджений на закритому засіданні Львівського облсуду в одній справі з братом Богданом ГОРИНЕМ, Іваном ГЕЛЕМ і Мирославою Зваричевською. Засуджений на 6 р. таборів суворого режиму.
Хвиля 1965 принесла в мордовські табори пожвавлення: з’явився самвидав, був налагоджений вихід інформації, національні групи консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів у липні 1967 суд Зубово-Полянського району присудив Г. 3 р. ув’язнення у Володимирській тюрмі, звідки він теж зумів передати інформацію про становище в’язнів.
Звільнений 26.08.71. У Львові, де мешкала сім’я, не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у „дармоїдстві“ мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл. З вересня 1972 працював кочегаром у котельнях Львова, з 1977 — психологом на заводі „Кінескоп“. Г. допомагав політв’язням і їхнім родинам готувати заяви. У створеній в 1976 Українській Гельсінкській групі (УГГ) визначив собі місце в другому ешелоні. Брав участь у написанні її основоположних документів. Після арешту засновників УГГ бере на себе видання її Бюлетня, підготував №№ 4-7.
Упродовж 1981 у Г. було 6 обшуків. Під час обшуку 23.03 йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою І.КАНДИБИ, а 28 листопада — текст на 15 сторінках під малограмотною назвою „Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні“ (треба б „соціологічні“).
03.11 після 13-годинного обшуку Г. заарештували. На знак протесту проти фабрикування „справи“ оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. 10-го дня стався серцевий напад. 25.06.82 засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (відмова дати покази у справі І.КАНДИБИ) на 10 р. позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
12.11.82 прибув до табору особливо суворого режиму ВС-389/36, с.Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Ю.ЛИТВИНОМ проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про О.ТИХОГО, В.МАРЧЕНКА, В.СТУСА, Ю.ЛИТВИНА.
Хворів запаленням нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984 у Г. стався інфаркт міокарда. 28.11.86 етапований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лікарні. Повернули етапом на Урал. „Помилуваний“ 02.07.87.
Уже в серпні Г. разом з В.ЧОРНОВОЛОМ та П.Скочком відновив видання „Українського вісника“ (починаючи з 7-го числа). 11.03.87 Г., З.КРАСІВСЬКИЙ і В.ЧОРНОВІЛ як робочі секретарі УГГ підписали „Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськости“ про відновлення її діяльности. Г., Б.ГОРИНЬ і В.ЧОРНОВІЛ виробили і 07.07.88 на мітинзі у Львові оприлюднили „Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки“, створеної на основі УГГ. Г. організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, він учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.
11.08.88 УКДБ Львівської обл. винесло Г. офіційне попередження у зв’язку з його „антирадянською діяльністю“. Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівцях, куди приїхав на установчі збори УГС, був заарештований на 15 діб.
Улітку 1989 Г. працює в Києві в оргкомітеті Народного Руху України (НРУ) за перебудову. На Установчому з’їзді (8-10 вересня) обраний головою секретаріату НРУ. Був головою Політради і співголовою НРУ. 1990 обраний депутатом Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин. Ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції: „Ланцюг єднання“ між Києвом і Львовом 21.01.90, „Дитяча дипломатія“ (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).
З травня 1992 до жовтня 1995 Г. — голова Української Республіканської партії. Після розколу УРП в 1997 став одним із засновників Республіканської Християнської партії, голова її Редакціоної комісії.
